Помовчіть, і ви почуєте та побачте багато цікавого...

Надзвичайно люблю їздити, отримую від процесу пересування колосальне задоволення. А ще люблю спостерігати. Налаштовую пастку фотоапарата на перехожих, нашорошую вуха і слухаю про життя. Найбільше його в поїздах та на вокзалах..
Нещодавно мою увагу привернув один випадок, який змусив задуматися над людськими цінностями. Чекала на свій автобус на вокзалі невеликого містечка. Було зовсім нелюдно: кілька людей у залі та в кафе. Продавець того закладу виводила жінку з приміщення через поганий запах. Ніби стандартна ситуація — промайнуло в голові, але коли я уважніше придивилася, то відзначила, що жінка пристойно одягнена і безпритульною її не назвеш. На вигляд їй років 60, або й менше. Вона розхвилювалася через такі дії продавця, але не скандалила, а почала виправдовуватися перед жінкою, що сиділа поряд на лавці, що їде далеко і тому трохи неприємно від неї пахне. Вона говорила досить голосно, щоб привертати увагу. Це поведінка самотніх людей… Вона сіла, витягла з сумки свою вечерю і почала годувати кішку, яку везла в сумці. Знову ж таки розмовляючи з кицькою і ділячись своєю трапезою..
В мене всередині аж щось защемило. Люди, які не мають особистого щастя частіше дбають про інших, жаліють, допомагають, діляться останнім. Вони не бояться бути дивними, а ті які відносять себе до розряду «нормальних» навіть соромляться заговорити чи відповісти. Ми робимо вигляд, що непомічаємо, не звертаємо уваги, дивимося повз або взагалі як на порожнє місце, виправдовуючись самі перед собою, що не хочемо опускатися до такого рівня. Хоча мені здається, що нам просто не під силу до такого рівня піднятися, до рівня не боятися бути дивними, незрозумілими, бути справжніми, робити так як відчуваємо і не боятися це показувати. Недавно в одній пісні почула слова, про те, що коли засвітить сонце, ми надягаємо окуляри, бо «кожен хоче заховати душу, заховати очі»..
Якщо потрапите в таку ситуацію, подумайте, як відреагуєте..